Психоаналітичний, гуманістичний та соціально-когнітивний напрямок

упередження, що самовиправдує

готовність сприймати себе в кращому світлі.

Як це може бути? Незважаючи на дискримінацію й більше низький соціальний статус, члени різних "затаврованих" груп (кольорові, з фізичними недоліками, жінки), згідно Крокер і Майор, схоже, зберігають почуття власної гідності трьома способами:

• Оцінюють справи, у яких можуть відзначитись.

• Атрибутують проблеми упередженнями.

• Роблять те, що робить кожний, - порівнюють себе із представниками власної групи.

Ці дані допомагають зрозуміти, чому, незважаючи на наявність упереджень, всім цим групам властиві приблизно одинакові рівні щастя.

Всепроникаюча властивість упередження, що самовиправдує

Карл Роджерс (1958)  один раз заперечив релігійному вченню, що проблеми, людства виникають із надмірного себелюбності або гордині. Він помітив, що більшість людей, яких він знав, "нехтували себе, вважали нікчемними й непривабливими". Марк Твен якось помітив: "Жодна людина в глибині свого серця не має до себе значної поваги".

"Любов до себе - початок роману довжиною в життя." Оскар Уайльд. "Ідеальний чоловік" (1895)

У дійсності більшість із нас користується в самих себе гарною репутацією. У дослідженнях почуття самоповаги навіть люди з невисокими балами відповідають у межах середньої оцінки (Baumeister & others, 1989). (Людина з "низькою" самооцінкою відповідає на такі твердження, як "Я маю позитивні ідеї", за допомогою зм'якшуючих слів "як би" або "іноді".) Крім того, одне з найбільш зухвалих, але твердо встановлених недавніх висновків психології стосується сильного самовиправдовуючого упередження - готовності сприймати себе в доброму світлі (Brown 1991; Myers, 1996). Розглянемо наступні ситуації:

Люди більше погоджуються з відповідальністю за гарні вчинки, ніж за погані, і за успіхи, ніж за невдачі. Атлети часто приписують свої перемоги власної доблесті, а програші - поганим гальмам, огидному суддівству або винятково гарному виступу іншої команди. Одержавши погану оцінку на іспиті, більшість студентів у значній кількості досліджень критикували іспит, а не себе. Майже всі учні університетів уважають, що Тест оцінки. здатностей до навчання (SAT - Scholastic Assessment Test) недооцінює їхні реальні здібності, хоча більш високі бали, які, на їхню думку, вони заслужили, з меншою точністю передбачали їхню наступну успішність (Shepperd, 1993). У страхових заявах водії пояснюють події такими словами: "Раптово з'явився невидимий автомобіль, урізався в мою машину й зник"; "Як тільки я доїхав до перехрестя, мене раптом загородили, закриваючи мені огляд, і я не побачив ту машину"; "Пішохід вдарив мене й упав під машину". Питання "Що ж я зробив, щоб заслужити це?" ми задаємо собі в момент невдачі, а не успіху. Останнього, як нам здається, ми заслуговуємо.

Більшість людей бачить себе кращими в порівнянні із середнім показником. Це справедливо майже що для будь-якого суб'єктивного й соціально кращого виміру. У національних дослідженнях більшість керуючих справами повідомили про те, що вони більше високоморальні, ніж у середньому їхнього колеги. У декількох дослідженнях 90 відсотків менеджерів і більше 90 відсотків викладачів коледжів оцінили свою роботу вище, ніж роботу своїх середньостатистичних колег. В Австралії 86 відсотків людей оцінюють свою роботу вище за середнє, і тільки 1 відсоток - нижче середнього. Хоча це явище не настільки виразно в Азії, де люди цінують скромність, самовиправдовуючі упередження спостерігаються по всьому світі: серед голландських, австралійських і китайських студентів, японських водіїв, індусів, французів будь-якого суспільного становища. Світ явно виглядає як у книзі Геррісона Кейллора "Озеро Вобегон" - місцем, де "всі жінки сильні, усе чоловіка привабливі, а діти - вище за середнє".

"Самопортрети, у які ми насправді віримо, коли одержуємо волю їхнього вираження, значно бідбш позитивні, ніж підтверджує реальність". Шеллі Тейлор "Позитивні ілюзії" (1989).

Упередження про самозадоволення йде врозріз із сьогоднішньою популярною психологією. "Всі ми маємо комплекси неповноцінності, - писав Джон Пауэл (John Powell, 1989, с. 15). - Ті, хто, здавалося б, не має подібного комплексу, тільки прикидаються". Але додаткові відкриття розвінчують ці сумніви (Myers, 1996):

• Ми пам'ятаємо й обґрунтовуємо свої минулі дії убік самовиправдання.

• Ми проявляємо підвищену впевненість у точності своїх поглядів і суджень.

• Ми переоцінюємо те, наскільки добре діяли б у ситуаціях, у яких більшість людей поводиться не кращим чином.

• Ми, скоріше, повіримо в утішні описи свого характеру, ніж у невтішні, і нас більше вражають психологічні тести, що приписують нам гарний імідж.

• Ми підтримуємо свій імідж переоцінкою того, наскільки інші люди підтримують нашу думку й розділяють наші слабості, і недооцінкою спільності наших позитивних сторін.

• Ми проявляємо групову гордість - тенденцію бачити свою групу (школу, країну, расу) вищою.

Крім того, гордість часто передувала падінню. Самозадовільні сприйняття лежать в основі різних конфліктів: від обвинувачення в подружній невірності іншої сторони до само звеличеного етнічного снобізму, що самопіднімає. Саме "арійська гордість" привела до нацистських жахів, а державна самовпевненість була причиною того, що й Америка, і Радянський Союз під час гонки озброєнь говорили: "Ваша зброя загрожує нам, а наше служить тільки для оборони". Не дивно, що релігія й