Вивчення структури стосунків у міжособистісній структурі дошкільників.

В одній із своїх праць Л.С.Виготський писав, що відмінна риса психічного розвитку заключається в тому, що в кінці його у людини повинно реально сформуватися те, що з самого початку існує вже у вигляді деякої ідеальної форми в оточуючому людину середовищі, в першу чергу соціальної, - і до втілення чого направлений розвиток людини.

Що таке наша особистість у всій своїй цілісності? Чи є вона простою сумою, зовнішньою єдністю психічних процесів, маючи, за висловом Рібо, колоніальний характер? Чи наша особистість не є сумою, зовнішньою єдністю психічних процесів, але є своєрідним організмом, як це стверджує Вудтівська актуальна теорія особистості, на противагу першій, чисто номіналістичній теорії? Чи, врешті решт, є дещо істинне в метафізичному персоналізмі, яке вперше будував Платон, а в новий час Лейбніц, Гербарт, Лотце, Ренув’є, Тейхмюллер, Лопатін, Штерн?

Для психології дитинства це питання про природу особистості не являється маленьким другорядним питанням, але має глибокий інтерес. Дитяча особистість (до речі, як і наша особистість в багато чому) не тільки дана, але й задана. За відомим висловом Гербарта, дитяча особистість спочатку є маленьким “хамелеоном” так як вона не має ще визначеності в своєму внутрішньому житті, може не раз пережити глибокі зміни: особистість дитяча тільки формується, тільки шукає свого індивідуального шляху розвитку. І так як плутає дитина саму себе в цьому шуканні свого індивідуального шляху розвитку, стільки ж вносимо плутання й ми. І в популярному, і в науковому педагогічному мисленні все ще не подоланий універсалістичний монізм, все ще недостатньо враховується індивідуальність дитини не тільки в її висхідній основі розвитку, але й в її шляхах і в її ідеалі: етичний плюралізм, абсолютно необхідний для педагога, все ще слабо проникає в педагогічну свідомість, і ми все ще хочемо виховати з наших дітей “людину взагалі”. Необхідно пам’ятати, що люди не йдуть в своєму розвитку одним і тим же шляхом, що особистість не приймає у всіх однієї форми, але будь-яка особистість повинна знайти свій шлях, свою ідеальну форму. Але це емпіричне врахування багатогранності особистостей, багатьох шляхів і кінцевих результатів розвитку звісно ж не вирішує це питання: що таке особистість з психологічної точки зору.

Чисто номіналістична (інакше кажучи асоціативна) теорія особистості, згідно якої особистість є простою сумою психічних процесів, простою їх координацією, при чому єдність створюється тут анатомо-фізіологічними, а не психологічними моментами, - це теорія глибоко помилкова. Вона не помічає того, що особистість є організм, в якому кожна окрема сторона, окрема функція отримує своє значення, і своє направлення від цілого; вона не помічає того, що єдність особистості набагато глибша і більш визначається психічними, а ніж анатомо-фізіологічними моментами. З іншого боку, внутрішній зв’язок між різними процесами ясно свідчать про те, що окремі психічні процеси не існують, не розвиваються окремо і незалежно від інших: якщо б якась психічна функція мала самостійність і незалежність, - таким чином ця функція могла б ввійти в живу єдність психічного життя, ввійти у внутрішній зв’язок з іншими процесами? 

Але й теорія Вундта, яка стоїть значно вище асоціативної теорії особистості, не може нас задовольнити. Особистість, за Вундтом, це організм, - і з цим треба погодитись; але за ним же, як психічний організм, особистість викреслюється своїм емпіричним змістом. Якраз тому, що в теорії Вундта поняття психічного організму викреслюється емпіричним його змістом, він і називає свою теорію “актуальною”, свідомо протиставляючи її метафізичній теорії. Напевно, ця побудова Вундта в корні помилкова: будь-яка особистість (а про дитячу особистість потрібно говорити з особливим наголосом) складається не тільки з того, що вже знайшло свій емпіричний відбиток, але й з того, що може бути названим “позаемпіричним”, що ще не ввійшло в систему емпіричного життя, ще знаходиться в темній “глибокій” душі. Ці позаемпіричні сили зріють і діють той чи інший час в “глибині” душі – і тільки коли вони входять до складу емпіричної психіки, вони знаходять своє місце в “організмі” душі, як його розуміє Вундт.

Теорія Вундта занадто вузька – вона не охоплює всього того матеріалу, який входить до складу душі. Не тільки слід визнати “позаемпіричну” частину в душі, але й слід визнати, що поза емпіричною і емпіричною сферою душі є внутрішній глибокий зв’язок. Те, що в певний час знаходиться поза емпіричною психікою, в процесі розвитку стає емпіричним, - і саме завдяки цьому внутрішньому і глибокому зв’язку двох сфер ми повинні характеризувати “позаемпіричну” сферу психологічними термінами, так як в ній потрібно визнати той же вплив змісту, ті ж принципи зв’язку окремих функцій, як і в емпіричній сфері.

Потрібно прямо сказати – актуальна теорія Вундта не може задовольнити психологію. І не треба боятись, що це змусить нас вийти за межі досвіду і повернутися до метафізичних гіпотез, - адже без гіпотези і емпірична психологія не може бути побудована. Якщо ми не можемо обмежитися одним лише емпіричним матеріалом, якщо емпіричне поняття особистості є недостатнім, то звідси