Вивчення структури стосунків у міжособистісній структурі дошкільників.

Психологія потребує такого поняття особистості, яке могло б пояснити розвиток психічного життя, його особливостей, джерело індивідуальної своєрідності особистості, всього в ній неповторного, єдиного.

Особистість завжди глибша за своє емпіричне відображення, її життя – це безперервний рух вперед, безперервний пошук більш повного і адекватного свого відображення. Де ж та основа, той динамічний центр, детермінуюча сила якого визначає цей рух вперед? В чому є таємниця індивідуальності, як такої, її своєрідності, неповторності, всього того, що відрізняє дану особистість і робить її незамінною, єдиною? На всі ці питання можна знайти відповідь лише в тому випадку, якщо ми визнаємо, що особистість є комплексом емпіричного і позаемпіричного, даного і прихованого, вираженого і ще дрімаючого. Ось це й змушує будувати метафізичне поняття особистості, змушує визнати, що в глибині нашої душі лежить метафізична сторона, яка визначає і направляє емпіричний розвиток душі. Людина ніколи не буває тільки дана, вона ніколи не завершена, вона завжди і “задана”, перед нею завжди розкрита безкінечна перспектива духовного розвитку. Людина і глибша й багатша своєї емпіричної особистості, із глибини душі її піднімаються все нові і нові поштовхи, нові сили, нові установки, - і все це заключено в межі даної індивідуальності, носить на собі її відбиток.

Метафізичне поняття особистості, відкриття метафізичної сторони особистості (що вперше знаходимо у Платона) визначає й новий погляд на весь світ, який характеризується як персоналізм, - в його основі лежить різка відмінність “особистості” від “речі”. Філософія християнських народів, які в своїй релігійній свідомості володіють неймовірно широким і глибоким поняттям особистості, не змогла, однак, до цих пір філософськи оволодіти цим поняттям, може й внаслідок отруйного впливу імперсоналістичних систем, які прийшли зі Сходу.

Якщо ж ми повернемось до дитячої особистості, то тут не може бути ніяких сумнівів щодо істинності метафізичного поняття особистості. Дитяча душа так повільно розвивається, так поступово проявляє різні сили, які їй притаманні, риси своєрідності особистості визначаються в такому складному процесі, що ми навряд чи змогли б задовольнитися емпіричним поняттям особистості. Дитяча особистість настільки ще закрита, не оформлена, ніби оповита туманом, через який ледь-ледь проступають риси майбутньої особистості, що найважливіша сторона дитячої особистості залишається невираженою, позаемпіричною. Коли ми байдуже дивимося на дітей, ми навіть не помічаємо їх індивідуальності, не відчуваємо їх метафізичної сторони. Ми сміємося з матерів, які запевняють нас, що їх діти представляють собою дещо незвичайне, єдине; але насправді, потрібно визнати, що їх відчуття – істинні та вірні. Кожна дитина є новою, неповторною подією у світі. Нехай дитяча особистість спочатку і є “хамелеоном” – але материнська любов бачить далі байдужого погляду; через шкарлупу емпіричного матеріалу для люблячого взору матері помітне саме ядро, помітний той образ Божий, який у кожного з нас свій, неповторний і особливий.

Особистість дитини є живою і органічною єдністю, основа якої лежить у позаемпіричній сфері і з перших днів життя особистість вже забарвлена чимось індивідуальним, що спочатку виступає слабо і неясно, але шукає більш повного і адекватного відображення і що з роками знаходить його в більшій чи меншій мірі. Емпірична особистість дитини ще повна внутрішніх протиріч, повна дисгармонії – вона не розвивається у повноті всіх своїх сил рівномірно: одні розвиваються швидко, інші повільно. Але позаду цього емпіричного “хаосу” стоїть живий і творчий центр індивідуальності, її творча основа, її метафізичне ядро, яке поступово вносить гармонію і порядок в особистість, формує і об’єктивує індивідуальність та веде процес психічного дозрівання до тієї ідеальної форми, в якій дана індивідуальність зможе розкрити всю себе. Дитина стає особистістю – вона поступово розкривається сама для себе, - повільно розвивається і вбирає в себе все із сфери самосвідомості. Приходить час. Коли дитина навчається відокремлювати себе не тільки для інших, але й для себе. Емпіричне “я”, яке стає центром емпіричного психічного життя, не співпадає, однак, з моральним, творчим “я”, а є лише його емпіричною об’єктивацією. Ми знаємо, що в цей період дитина не має до себе особливого інтересу; і раннє дитинство, і друге дитинство не знають великого і напруженого інтересу до своєї особистості. Дитина в цей час нічого не робить із себе, вона живе тільки тим, що піднімається із глибини душі; лише пізніше розпочинається процес раціоналізації особистості, свідомої роботи над собою і це змінює багато чого в людині, принаймні створює глибокий перелом в людській душі.

Чим краще пізнаємо ми будь-яку дитину, тим ясніше виступають перед нами риси її своєрідності, тим краще ми бачимо, як глибоко закладена в ній її індивідуальність. Звичайно, більш повного свого розкриття індивідуальність досягає лише в зрілому віці, але досвідчений погляд може вже у дитини помітити риси індивідуальності, що формуються, може впевнитися в тому, що в ранньому дитинстві проступає своєрідність даної індивідуальності. Однак, дитинство має і деякі спільні рисі; особистість дитини, окрім її індивідуальних особливостей, має багато сторін, які типові для кожної дитини. Ми можемо окреслити загальну картину дитинства, дати загальну характеристику дитячої особистості [ 14, c. 280 – 286 ].

Напрями систематизації психологічних новоутворень дитини-дошкільника